Стрітення господа нашого Ісуса Христа

Різдвяні  свята завершуються празником Господнього Стрітення, що його святкуємо 15 лютого, сорокового дня по Христовому Різдві. Цей празник своїм змістом тісно зв'язаний з Христовим Різдвом, бо як у Різдві, так і тут Христос при своїм пожертвуванні у святині об'являє нам Своє божество. Від зустрічі Божої Дитини і Його Пресвятої Матері з праведним Симеоном і сам празник дістав у Східній Церкві назву Стрітення.

У свято Стрітення Господнього Церква згадує важливу подію в земному житті Господа нашого Ісуса Христа, яку записав святий Євангелист Лука (Лк. 2:22-40).

За законом Мойсея (Лев. 12) жінці, яка народила немовля чоловічої статі, протягом 40 днів було заборонено входити до храму Божого. Після цього терміну мати приходила до храму з немовлям, щоб принести Господу вдячну і очисну жертву.

Пресвята Діва, Матір Божа, не мала потреби в очищенні, бо освятилася Христовим Різдвом, але по глибокому смиренню Вона підкорилася і виконала припис закону.

До євангельського оповідання про Господнє стрітення церковне передання додає, що священик Захарія, який був тоді у храмі, ввівши до святині Пречисту Діву Марію з Ісусом, поставив її не там, де, звичайно, стояли жінки, які приходили очиститись, а на місці, призначеному для дівиць, куди жінки не могли входити. Це викликало обурення книжників, ревнителів закону, що бачили в цьому порушення законного порядку. Про це говорить св. Григорій Ніський: «Просвічений Божим Духом та знаючи таємницю непорочності народженням, Захарія не усунув Матері-Діви в храмі з місця, призначеного законом дівам, і повчив юдеїв, що людська природа й усе творіння підвладне своєму Творцеві та що Він володіє ним, а не воно Творцем; тому Його волею було показати новий спосіб народження, що не перешкодив Матері залишитися Дівою».

У той час жив у Єрусалимі праведний старець Симеон. Йому було одкровення, що він не помре, поки не побачить Христа Спасителя. Благочестивий старець прийшов у храм у той час, коли Пресвята Богородиця і праведний Йосип принесли туди Немовля Ісуса, щоб виконати законний обряд. Богоприємець Симеон узяв Богонемовля на руки, і благословивши Бога, сказав пророцтво про Спасителя світу: «Нині відпускаєш раба Свого, Владико, за словом Твоїм із миром, бо побачили очі мої Спасіння Твоє, яке Ти приготував перед всіма народами, Світло на просвіту поганам і на славу народу Твого Ізраїля!» (Лк. 2:29-32). Пресвятій Діві праведний Симеон сказав: «Ось призначений Цей багатьом на падіння й уставання в Ізраїлі, і на знак сперечання, і меч душу прошиє самій же тобі, щоб відкрились думки сердець багатьох!» (Лк. 2:34-35).

У храмі була також 84-річна вдова Анна пророчиця, дочка Фануїлова, «що не відлучалась від храму, служачи Богові вдень і вночі постами й молитвами. І години тієї вона надійшла, Бога славила та говорила про Нього всім, хто визволення Єрусалиму чекав.» (Лк. 2:37-38).

До Різдва Христового всі праведні люди жили вірою в Грядущого Месію Спасителя світу і чекали Його пришестя. Останні праведники Старого Завіту - праведний Симеон і пророчиця Анна удостоїлися зустріти в храмі носія Нового Завіту, в особі якого вже зустрілися Божество і людство.

Свято Стрітення Господнього відноситься до найдавніших свят християнської Церкви. Відомо, що в день цього торжества вимовляли проповіді святителі Мефодій Патарский (†312), Кирило Єрусалимський (†360), Григорій Богослов (†389), Амфілохій Іконійський (†394), Григорій Нісський (†400), Іоанн Златоуст (†407). Але, незважаючи на раннє походження, це свято до VI століття справлялося не так урочисто.

У 528 році, за імператора Юстиніана (527 - 565), Антіохію спіткало лихо - землетрус, від якого загинуло багато народу. За цим нещастям було інше. У 544 році з'явилася морова язва, що забирала щоденно по декілька тисяч чоловік. У ці дні всенародного лиха одному з благочестивих християн було відкрито, щоб святкування Стрітення Господнього здійснювати урочистіше. Коли в день Стрітення Господнього було проведено всеношну і хресний хід, лиха у Візантії припинилися. У вдячність Богові, Церква в 544 році встановила святкувати Стрітення Господнього урочистіше.

Симеон, як і весь Ізраїль очікував на прихід Месії. Мабуть, він також, мав своє уявлення про Месію, можливо, зовсім протилежне від того, що побачив насправді. Тодішній люд не приймав Ісуса, як Бога, навіть тоді, коли він творив чуда; а тут перед очима старця й інших, постає досить бідна родина з маленьким хлопчиком на руках. Нічого надзвичайного, нічого особливого і вже ж таки Симеон впізнає Творця в убогій дитині. Впізнає тому, що він жив глибоко з Богом, а Господь перебував в його серці. Його життя було переплетене з Богом не так, як більшість із людей поділяють життя, не допускаючи Всевишнього у щоденний його ритм. Він знав Бога, жив з ним, тому і впізнав його. Легко впізнати того, кого дуже добре знаєш. І не так важливим є те, що Симеон і пророчиця Анна постійно перебували в храмі. Бо, наприклад, первосвященики були покликані Творцем на своє служіння, вивчали слово Боже, навчали інших про Господа, а все ж таки засудили Ісуса на смерть, не впізнавши в ньому Божества за завісою тілесності. Важливим є те, що Симеон і Анна зустріли Господа в своєму житті, а пізнали його духом ще до цієї зустрічі.

Виникають думки: чи змогли б ми впізнати Бога ось в такій ситуації? Часто ми очікуємо від Господа такого діяння, яке б дивувало нас, захоплювало або й лякало. Ми чекаємо чогось надзвичайного, а він приходить, як маленька дитина на руках у своєї матері, він діє тихо, спокійно, без додаткових «спецефектів». Ми чекаємо того, кого чекали первосвященики і трудно або не приймаємо Сина Божого в його скромності й простоті. Скільки разів, гонячись за своєю уявою, ми не помічаємо його приходу, його близькості до нас. Царювання Спасителя настало вже в серцях багатьох, ніким не помічених праведників. Його царювання у блискучому снігу, у запахах весняних квіток, у посмішці дитини. Ми так багато втрачаємо через свою короткозорість та сліпоту. Симеон відкидає свою уяву та своє бачення про спасіння і приймає те, що пропонує Господь. Ми часто тому і не бачимо світла, бо ходимо в темряві своїх забаганок, суджень та бажань, відкидаючи волю Бога.

«Ось цей поставлений для падіння й підняття багатьох...» (Лк 2,34).

Великий то дар — спокій. Це той дар, який спонукав Симеона сказати: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико, у мирі». Чи може з нас хтось сьогодні так сказати як Симеон? «Дозволь мені померти сьогодні у спокої Господи». Ми ж нарікаємо на життя, але помирати не хочеться, віримо в життя загробне, але непевні як воно буде, віримо в Христа, але не шукаємо Його. Хочемо визволитися від життєвих клопотів, хвороби, болів. А те визволення може нам дати смерть, з переходом до життя вічного в Христі Ісусі.

Розумів це добре Симеон, що не знайде спокою на тій землі доки не зустріне в своєму житті Христа. Не знайдемо і ми спокою на тій землі в маєтку, господарках, багатствах, клопотах, розкошах і гріхах, доки єдиною головною метою нашого життя не стане те, щоб знайти і прийняти до свого серця Христа, як прийняв Його на свої руки Симеон. Тоді сміливо можемо сказати, що пророцтво Симеона: «Ось Цей поставлений для ... підняття багатьох», — є сказане для нас.

Другий дар, який приніс Христос для нас на землю є пересторога. Про той дар старець Симеон пророкував так: «Ось Цей поставлений для падіння... багатьох в Ізраїлі; Він буде знаком протиріччя».

Тяжко нам зрозуміти як то добрий і милосердний Спаситель, що приніс мир і душевний спокій у світ, може бути для когось занепокоєнням. Як Той, що прийшов спасти світ, мав би когось погубити?

Але, на жаль так є. Христос об'явив нам свою науку, дав нам Святі Тайни, вмер за нас на хресті, але це не означає, що всі прийняли те, що дав нам Христос. Це не означає, що немає вже жодного грішника. І хоч Ісус святий і правдива його наука, однак по-різному сприймали її люди. По-різному про Христа говорили і говоритимуть. Одні — собі на спасіння, інші — на погибель. Апостоли з піднесенням закличуть: «До кого ж Господи, підемо? В Тебе є слова вічного», — зате фарисеї скажуть: «Має біса і несамовитий, чому Його слухаєте?» Чи ж не збулося пророцтво Симеона?

Народився Христос, — небо радіє, пастирі вітають, а Ірод скаженіє. Іродові прийшов Христос на загибель.

Ісус навчає, народ горнеться до нього, спраглий слова Божого, а фарисеї сичать: «Покажи нам знак з неба», — і ніяке Слово Боже не зворушує їх. Фарисеям прийшов Христос на погибель.

Ісус сідає з апостолами до Тайної Вечері. Умиває їм ноги, дає їм своє тіло і кров. А Юда вдає невинного і виходить, не щоб плакати, але, щоб продати Христа. Юді прийшов Спаситель на погибель.

Христос на хресті розіп'ятий, а дехто сміється і зневажає Його. Нещасні, що прийшов їм Христос на погибель.

Так сповнюється пророцтво старого Симеона. І нині так продовжує сповнятись це пророцтво, бо і нині приходить Христос одним на спасіння, а іншим на погибель.

Церква Христова проповідує Божу науку, роздає Святі Тайни. Одні сприймають ту науку близько до серця, спрагнені слова Божого, спішать до Церкви, шукають Христа у Святій Сповіді, у Святому Причасті, а прийнявши його до свого серця, як єдине джерело свого заспокоєння, з радістю співають Богові хвалу у Святій Літургії, у молитвах своїх. І коли щоразу частіше приймають Святе Причастя, тим більше хочуть, Його у собі затримати, тим сильніше спокій Божий панує поміж ними. Таким-то прийшов Спаситель на піднесення душі спасіння.

Чимало сьогодні і таких людей поміж нас, що переймаються світовими добрами і його втіхою. Насправді не мають спокою в собі. До Церкви не йдуть, Бога не шукають. Єдине заняття в них — це бізнес, господарювання, гроші; єдина втіха — горілка, розпуста, наркотики.

Чимало сьогодні таких, що руйнують своє подружжя в сварках, гріхові, зраді, що тримають зло на своїх ближніх. Багато і таких, що про Бога не думають, а навіть насміхаються з Нього і Його Церкви Святої. Чимало сьогодні фарисеїв, які є праведниками з лиця, перед людьми, а безбожники в душі, в серці. Вони хочуть, щоб Церква виглядала, так як вони того хочуть, щоб Бог служив їм, а не вони Йому. То власна гордість закриває їм очі, щоб не бачили, а вуха, щоб не чули.

Для таких прийшов Христос на погибель.

До кого ж належимо ми? Чи прийшов нам Христос на спасіння, чи може на погибель?

Нехай же нині свято Стрітення буде зустріччю нашою з Богом, щоби одержати від Нього дар миру і спокою. А коли прийде хвиля нашої смерті, щоб ми разом із праведним старцем Симеоном могли сказати: «Нині відпускаєш Владико, слугу Твого за Твоїм словом у мирі ...» — і спокійно, і радісно зустріти Христа у вічності.

Амінь.