Диякон Михайло Першин

Сміх: як до нього ставитися?

Сміх: як до нього ставитися? Чи є він в Біблії? Чи сумісний з християнством? Яким стає в цій традиції? Над чим сміються ченці? Що неприпустимо?

Ці питання не настільки поверхневі, як здається на перший погляд. Якщо людина серйозно стурбована життям своєї душі, вона готова на будь-які жертви і для неї немає дрібниць.

В остаточному підсумку всі питання зводяться до одного практичного: чи означає набуття віри відмову від сміху? Чи потрібно мені каятися в тому, що я сміюся?

ЯКЩО ЗАМИСЛИТИСЯ

Діалектика сміху - діалектика переходу. Сміх - спосіб звільнення людини від пут будь-яких норм. Саме сміх дозволяв людині вистояти в роки репресій. Не випадково в 1930-і роки до проблеми сміху звертається знаменитий російський мислитель Михайло Бахтін. У ті роки він зазнавав переслідувань, був у засланні. І в сміху вбачав можливість морального протистояння всепроникнення держави, тоталітарної влади. Посміятися над власним страхом значить внутрішньо його перемогти. Сміх у Бахтинській інтерпретації - це однозначний позитив, який руйнує дійсність несвободи.

Але сміх може бути і негативом людського існування. «Протилежний полюс феноменології сміху,» - коригує бахтинську побудову Сергій Аверінцев, - «сміх цинічний, сміх хамський, в акті якого намагаються позбавитись сорому, жалю, совісті». Сміх не тільки шлях до відносної свободи від нав'язаної ідеології, але й форма насильства над людською свободою. Загроза осміяння - потужний важіль впливу на завзятість індивіда у своїх поглядах.

Істотна особливість сміху - його стихійність і непередбачуваність. «Над чим саме і чому саме ми сміємося - це то так, то сяк розкривається і повертається в самому процесі сміху, і тут завжди можлива гра смислових переходів та переливів [...]. Це відчуває кожен, хто не обділений або смаком до сміху і досвідом сміху, або, з іншого боку, духовної обережності, тобто приблизно тим, що в аскетиці прийнято називати даром розрізнення духів. Ми з досвіду знаємо, скільки разів совість ловила нас на непомітних відступництвах та миттєвих зрушеннях духовної позиції, які саме сміх робив можливими».

У занепалому світі сміх виникає на межі засудження: з невідповідності реальності ідеалу, того, що є, тому, що очікуємо. Або, з іншого боку, - з можливості спотворити ідеал, зробити що-небудь добре лукавим, тобто, буквально, кривим.

Не випадково більше тисячі років тому саме слово лукавий було вибрано при перекладі молитви «Отче наш» з грецької мови на слов'янські. Його корінь - лук. Лук - це зброя. Луком давньоруські книжники називали берегові вигини, звідси Лукомор'я - морська затока. Лука - зогнута частина сідла. Луківка - навершя храму. Що ж спільного у перерахованих речей з сатаною? Відповідь проста: викривлена форма. Кривизна - загальна ознака всього «лучного».

Саме тому в молитві «Отче наш» лукавим іменується диявол. По-грецьки лукавий (poneros) означає «дурний, зіпсований, поганий, підлий, злий». Один з перших ангелів, світлоносець (lucifer), колись спотворив себе, відпавши від Бога, і з тих пір прагне в цю кривизну втягнути людину, а через неї увесь світ. Падший дух - брехун. Він спотворює Боже творіння, відображаючи його в кривому дзеркалі. Звідси можливість недоброго сміху, знущання і хули. Межа його - сміх над Богом. Ганс Християн Андерсон так описує у «Сніговій королеві» цей інфернальний вимір сміху:

«Жив-був троль, злий-презлий - сущий диявол! Якось одного разу він був у особливо доброму гуморі, тому що змайстрував дзеркало, відбиваючись у якому все добре й прекрасне майже зникало, а все погане і потворне, навпаки, кидалось в очі і здавалося ще огиднішим. Найкрасивіші види, відбившись у ньому, здавалися вареним шпинатом, а кращі з людей - виродками, або ж здавалося, ніби люди ці стоять догори ногами, а живота у них зовсім немає! Обличчя в цьому дзеркалі спотворювалися до того, що їх не можна було впізнати, а якщо у кого на обличчі була веснянка, вона розпливалася на весь ніс або щоку. Троля все це дуже потішало. Коли людині приходила в голову добра, гарна думка, дзеркало зараз же корчило пику, а троль не міг втриматися від реготу, так він радів своїй забавній вигадці. Учні троля, - а в нього була своя школа, - розповідали про дзеркало як про якесь чудо.
- Тільки тепер, - говорили вони, - можна бачити людей, та й увесь світ, такими, якими вони є насправді!
І ось вони почали носитися по усьому світу з цим дзеркалом; і скоро не залишилося ні країни, ні людини, яких воно не відобразило б в спотвореному вигляді. Наостанок учням троля захотілося добратися і до Неба, щоб посміятися над Ангелами і Господом Богом. І чим вище вони піднімалися, тим більше корчилося дзеркало, кривлячи пики, - важко було в руках його утримувати. Все вище і вище, все ближче до Анголів й Бога летіли учні троля, але раптом дзеркало так перекосилося і затремтіло, що вирвалось у них з рук, полетіло на землю і розбилося на друзки. [...] Деякі, оскільки були крихітні, як піщинки, розлітаючись по білому світу, потрапляли, в очі людям, та так там і залишалися. І ось людина з осколком в оці починала бачити все навиворіт або помічати в кожній речі одні лише її погані сторони, тому що в будь-якому уламку збереглися всі властивості цілого дзеркала. Іншим людям вони проникали прямо в серце, - і це було найгірше: серце тоді перетворювалося на шматок льоду. [...] А злий троль з цього радів та реготав до різі в животі, наче від лоскоту. І багато осколків дзеркала все ще літало по світу».

Ймовірно, ці осколки і зробили льодяними серця тих, хто глумився на Голгофі над прикутим Христом. І як показує в «Майстрі та Маргариті» Михайло Булгаков, цей сміх над Праведником продовжується і в наші дні. У булгаковському романі своєрідною музичною прикметою «мертвих душ» служить фокстрот «Алілуя». Вельми популярний в 1930-ті роки, він був створений американцем Вінсентом Юмансом як блюзнірська пародія на богослужіння. Він пронизує весь простір роману. Він звучить у ресторані, де збирається письменницький бомонд, під його музику бісівська сила з'являється в кабінеті професора - фахівця з ракових хвороб, його наярює оркестр на балу у сатани. І виявляється, що увесь цей театральний, письменницький та журналістський натовп нових «партєйних» росіян, що проміняв свій талант на можливість бути при владі і пиячити нині в ресторані «у Грибоєдова», - споріднений з натовпом у «Лисої гори», з натовпом, який горланять: «Розіпни Його».

Звідси зрозуміла аскетична заборона на регіт, в якому втрачається пам'ять про Бога. Іноді прагнення уникнути навіть приводу до спокуси призводить до повної особистої відмови від сміху. У чернечому збірнику рубежу VI - VII століть «Луг духовний» зафіксовано переказ про святого Іоанна Златоуста: «після хрещення він ніколи не вимовляв клятви та не спонукав нікого до клятви, ніколи не сказав брехні, уникав жартів і не дозволяв іншим жартувати (у своїй присутності)».

Нарешті, буває сміх від самовдоволення, від ситості, сміх, що осліпляє і відгороджує від Бога. «Горе вам, тепер ситим, бо зазнаєте голоду ви. Горе вам, що тепер потішаєтеся, бо будете ви сумувати та плакати.», - застерігає від подібного сміху Господь (Євангеліє Луки 6:25). У той же час, сміх не осуджується як такий. Більше того, саме у сміх втілиться праведна скорботу (бо можлива неправедна - «про життєві речі»): «Блаженні засмучені зараз, бо втішитесь ви» (Євангеліє від Луки 6:21).

Примітно, що це слова однієї проповіді, яку ми зустрічаємо тільки у євангеліста Луки. У близькому за змістом місці Євангелія від Матвія (5:1 - 7:29) тема сміху відсутня. І більше вона не опиниться в центрі уваги ніде у тексті Нового Завіту.

У Євангелії від Луки як обітницю сміху в майбутньому, так і засудження його нині обумовлено внутрішнім станом людини. Чому він сміється? Через що плаче? Як відзначав апостол Павло, «Бо смуток для Бога чинить каяття на спасіння, а про нього не жалуємо, а смуток світський чинить смерть.» (2-е послання до Коринтян 7:10). Але якщо не всяка нинішня скорботу рятівна, спасительна, то може, і не всякі веселощі негідні, нехай навіть вони відбуваються нині?

В усякому разі, в тій же проповіді Спасителя, наведеній євангелістом Лукою, йдеться про те, як реагувати віруючим, коли їх безчестять за Сина Людського: «Радійте ту годину і веселіться». Переклад Огієнка облагороджує новозавітне койне: наказ «веселіться» (skirthsate) буквально перекладається як застрибайте. Церковнослов'янський переклад ближче до оригіналу за змістом: «возрадуйтеся в той день и взыграйте».

Так чи завжди обережність у чому-небудь припускає повну відмову? Всетаки сміх - дар. Як і всі якості людської природи, він даний від Бога. Більше того, як виявляється, в деяких випадках можна говорити про те, що до нього вдаються автори і Старого Заповіту.

Старий Заповіт: гіркий сарказм і м'який гумор

Оскільки антропоморфізми можуть бути використані по відношенню до Бога, то не тільки гнів, але й інші людські почуття можуть передавати ставлення Творця до створеного Ним світу. І вже в Старому Заповіті ця участь Бога в долях світу могла бути виражене по-різному. Гіркий сарказм викривань пророка Ісаї змінює м'який гумор книги пророка Йони.

Важко утриматися від посмішки, слухаючи у переддень Великодня читання про те, як Бог остеріг пророка Йону (четверта паремія вечірні Великої Суботи).

Як відомо, Йона віщував жителям язичницького міста Ніневії загибель. Ніневітяни покаялися, і Господь помилував місто. «І було це для Йони на досаду, досаду велику, і він запалився. І молився він до Господа та й казав: О Господи, чи ж не це моє слово, поки я ще був на своїй землі? Тому я перед тим утік до Таршішу, бо я знав, що Ти Бог милостивий та милосердий, довготерпеливий та багатомилостивий, і Ти жалкуєш за зло. А тепер, Господи, візьми мою душу від мене, бо краще мені смерть від мого життя! А Господь відказав: Чи слушно ти запалився? І вийшов Йона з міста, і сів від сходу міста, і поставив собі там куреня, і сів під ним у тіні, аж поки побачить, що буде в місті.» (Йони 4:1-5). Іншими словами, сподіваючись все ж таки, що Ніневія буде стерта з лиця землі, Йона вирішив, влаштувавшись зручніше і подалі від міських стін, поспостерігати за катастрофою. Але Господь Бог приготував для пророка сюрприз.

«І виростив Бог рицинового куща, і він вигнався понад Йону, щоб бути тінню над його головою, щоб урятувати його від його досади. І втішився Йона від цього рицинового куща великою радістю. А при сході зірниці другого дня призначив Бог червяка, і він підточив рицинового куща, і той усох. І сталося, як сонце зійшло, то призначив Бог східнього гарячого вітра, і вдарило сонце на Йонину голову, і він зомлів. І він жадав, щоб йому померти, і казав: Краще мені смерть від мого життя! І промовив Бог до Йони: Чи слушно запалився ти за рициновий кущ? А той відказав: Дуже розлютився я, аж на смерть! І сказав Господь: Ти змилувався над рициновим кущем, над яким не трудився, і не плекав його, який виріс за одну ніч, і за одну ніч згинув. А Я не змилувався б над Ніневією, цим великим містом, що в ньому більше дванадцяти десятисячок люда, які не вміють розрізняти правиці своєї від своєї лівиці, та численна худоба?» (Йони 4:6-11).

Виявляється, і нетямущі діти, і худоба значущі в очах Божих. До речі кажучи, тяготи поста, накладеного Йоною на Ніневію, несли і осли: «І нехай покриваються веретами та людина й та худоба, і нехай сильно кличуть до Бога, і нехай кожен зверне з своєї дороги та від насильства, що в їхніх руках.» (Йони 3:8)

Безсумнівно, автор книги пророка Йони наділений почуттям гумору. Милосердним постає в цій книзі і Господь Бог. Пом'якшуючи праведний гнів Свого пророка, Бог відкриває про Себе, що Він не є Бог Закону, але Бог любові, що розповсюджується і на людей беззаконня, якими були в очах ізраїльтян жителі язичницької Ніневії.

Таким чином, книга пророка Йони являє Бога іншим, ніж це уявляли собі іудеї. Виявляється, Бог Заповіту - це не тільки їх Бог, але Бог для всіх народів; більше того, це Бог, звернений до кожної людини. Це Бог, що не гребує повелівати ні рослинами ні черв'яками; це Бог, котрий дотиком дива зцілює Йону від надмірних ревнощів і спраги відплати; це Бог, котрий дослухається реву голодних ослів і диханню ні в чому не винних немовлят.

Так що помислити посмішку Творця всесвіту, напевно, все-таки можна. Блюзнірства у цьому не буде. У всякому разі, людина, що володіє почуттям гумору, схильний саме в цьому світлі сприймати всю реальність світу. Ця біблійна радість про світ відбилася і в книгах, начебто дуже далеких від Священного Писання, - у фантастиці і детективах.

В оповіданні Рея Бредбері «Сині шари» суперечку про це ведуть священики, яких послали з місією до марсіан:

«- Отче Перегрін, ви коли-небудь буваєте серйозні?

- І не буду, поки Господь не стане серйозний. І не треба так обурюватися, прошу вас. Господь ніяк вже не серйозний. Ми ж знаємо про Нього точно лише одне - що Він є любов. А любов невіддільна від почуття гумору, чи не так? Не можна любити людину, яку ви не терпите, вірно? А щоб терпіти кого-небудь поруч, потрібно хоч деколи над ним посміюватись. Ви згодні? Всі ми - смішні тваринки, вимащені мискою згущеного молока, і, потішаючись над нами, тим більше Господь нас любить.

- Ніколи не думав, що Господеві властиве почуття гумору, - зауважив отець Стоун.

- Тому, Хто створив качкодзьоба, верблюда, страуса та людину? Та киньте! - Отець Перегрін розреготався».

Подібну думку висловлював і один з героїв Кия Гілберта Честертона: «Напевно, Творець милується акулою, як я милуюся лютиком».

Після Благовіщення

Але якщо це справедливо для епохи Старого Заповіту, коли Бог далекий і гнівний раптом відкривався як близький та милостливий, тим більше все змінилося після того, як Бог прийшов до людей у плоті.

Після Боговтілення ми можемо говорити про те, що Господь сприйняв весь спектр людських почуттів. Син Божий став і Сином Марії, а значить, всі прояви людського життя, крім гріха, Він засвоїв Собі. Він хотів їсти та їв, бажав пити і пив, ходив по землі, їхав на ослі, сумував, плакав, молився, говорив, просив, благав навіть апостолів, був носимим на руках Діви, був прибитий, страждав, помер, воскрес. Він був одним з нас, сприйняв всі наслідки падіння людини. Єдине, чого не було у Христі ні в найменшій мірі, - це гріха, бо гріх відокремлює від Бога. У Христі немає гріха, тому питання стоїть так: чи відносяться радість і посмішка до гріховних проявів людської природи? І якщо так, то Господь ні в немовлям, ні в дитинстві, ні в отроцтві, ні в юності, ні в зрілості Своїй жодного разу не посміхнувся. Якщо ж ні - якою була ця посмішка?

Відповісти на це питання нам не дано. Психологія Боголюдини недоступна нашій свідомості. І не тільки тому, що після гріхопадіння людина втратила духовне бачення, а й у силу того, що ми створені, а отже, не всюдисущі, але обмежені за природою. Творіння не здатне заглянути в душу ставшого людиною Творця.

Євангеліє також замовчує про цю грань життя Христа в світі людей. Проте не виключено, що саме посмішка була на обличчі Спасителя в той час, коли Він, схилившись, креслив перстом на піску, а Засоромлені іудеї йшли геть, відпустивши на волю жінку, взяту в перелюбі, яку збиралися було забити камінням (від Іоанна 8:1-11).

Ось це місце Євангелія від Іоанна: «А коли ті не переставали питати Його, Він підвівся й промовив до них: Хто з вас без гріха, нехай перший на неї той каменем кине!...І Він знов нахилився додолу, і писав по землі... А вони, це почувши й сумлінням докорені, стали один по одному виходити, почавши з найстарших та аж до останніх. І зоставсь Сам Ісус і та жінка, що стояла всередині... І підвівся Ісус, і нікого, крім жінки, не бачивши, промовив до неї: Де ж ті, жінко, що тебе оскаржали? Чи ніхто тебе не засудив?» (Євангеліє від Іоанна 8:7-10). У цих словах мені чується легка іронія над тими, хто, будучи сам у гріху, тільки що з піною біля рота вимагав розправи над грішницею. «А вона відказала: Ніхто, Господи... І сказав їй Ісус: Не засуджую й Я тебе. Іди собі, але більш не гріши!» (Євангеліє від Іоанна 8:11).

У СВІТІ ЛЮДЕЙ

Не варто забувати і про те, що сміх є терапевтичним засобом. Він потрібен людині, щоб вистояти, не впасти у відчай в цьому світі. Чим небезпечне занадто серйозне ставлення до речей? Тим, що на ваших очах можуть виявитися сірі окуляри. Крізь них світ постає безрадісним, безперспективним, а тому безнадійним. У цих випадках сміх життєво необхідний.

І навіть піст припускає радість. Як писав сповідник Сергій Фудель: «Якщо піст розуміється як перш за все утримання від не-любові, а не від вершкового масла, то він буде піст світлий і час його буде «час веселого посту» (Стихіра на «Господи, возвах» у вівторок вечорі 2-й седмиці Великого посту).

Над злом треба вміти посміятися. Канон на П'ятидесятницю оповідає про «Пекло всеосміяне». Смішний у своїй пихатості, диявол безсилий у своїй злобі і бездарний у своїй порожнечі.

Христос, зійшовши до пекла, посміявся над сатаною, знищив усі його плани і врятував людей.

Христос Воскрес! і ми святкуємо Великдень «веселими ногами». Ці рядки Пасхального канону задають новий вимір радості і веселощів. Можлива духовна радість і духовні веселощі. Радість виражає себе в дії, в усмішці. Від радості можна пуститися в танок. Не випадково більш емоційні народи Ефіопії та Єгипту ритмічно пританцьовують під час літургії. Це не привід для наслідування, але один з аргументів на користь сміху.

Саме осміянню диявольських підступів присвячені оповідання перших монахів, зібрані в «Стародавньому Патерику», «Лузі духовному» та «Лавсаіке». Ці збірники цінні тим, що складені в IV - VI століттях, в епоху зародження чернецтва, і цілком передають його дух. Для прикладу звернемося до «Лугу духовного», кілька розділів якого присвячені подвигам авви Стефана, пресвітера іліотского:

«Розповідали ще про нього, що він якось сидів у своїй келії і читав, - і ось знову видимим чином явився йому демон, і сказав:
- Іди геть звідси, старче, тут тобі не буде користі.
- Якщо, як я добре знаю, ти бажаєш мого виходу звідси, то ось зроби так, щоб стілець, на якому сиджу, почав ходити.
А він сидів на плетеному стільці.
Вислухавши слова старця, диявол зробив так, що заходив не тільки стілець, але і вся келія.
- Спритний же ти! - Сказав старець, побачивши хитрість диявола, - а я все-таки звідси не піду.
Старець помолився, і нечистий дух зник».

А засновник чернецтва, преподобний Антоній Великий, самий суворий аскет і подвижник, вдавався до сміху в педагогічних цілях:

«Хтось, ловлячи в пустелі диких звірів, побачив, що авва Антоній жартівливо звертається з братами, і спокусився. Старець, бажаючи запевнити його, що іноді буває потрібно давати послаблення братам, говорить йому: «Поклади стрілу на лук свій і натягну його». Він зробив так. Старець знову каже йому: «Ще натягни». Той ще натягнув. Старець знову каже: «Ще тягни». Ловець відповідає йому: «Якщо я понад міру буду натягувати, то зламається лук». Тоді авва Антоній говорить йому: «Так і в справі Божій, - якщо ми надміру будемо наполягати на братів, то від цього вони скоро покрушаться. Тому необхідно іноді давати хоча деяке послаблення». Вислухавши це, ловець був сильно зворушений, і, отримавши велику користь, пішов від старця. І браття, утвердившись, повернулися на своє місце».

Внутрішня спрямованість надає вищий сенс кожній людській дії. Так що християнська культура, швидше, вітає сміх, але добрий. Єдине, що неприпустимо, - це солідарність із силами зла. Осміяння чужого горя, Божої краси, добра перетворює сміх - милість Божу - в шлях до порожнечі.

Буває, що сміх спустошує. Буває, що окрилює. Є «час плакати й час реготати, час ридати і час танцювати,» (Екклезіяст 3:4).

Потрібно лише навчитися розрізняти.

І на закінчення місіонерський анекдот:

В утробі матері перебувають двоє немовлят. Один звертається до іншого з питанням: «Слухай, а як ти думаєш, чи є життя після пологів?». Другий глибокодумно відповідає: «Напевно, немає: адже звідти ще ніхто не повертався!».

«Інтерпретація» українською - leonc

«  Вересень 2020  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930
Аватар KamPod_
Чомусь зазвичай у людському суспільстві навпаки - запам'ятовують огріхи і погані справи, а добре швидко забувається

Аватар leonc
Для перегляду коментарів із соціальних мереж, потрібно клікнути на відповідну назву під словом "Коментарі"

Аватар KamPod_
Можна попросити уточнення, опис відмінностей?

Завжди цікавили такі питання (воно і буде уточненням відмінностей):
Приклад 1 - я один в родині виявився достойним вічного життя а решта (чи навіть більша частина) моїх близьких і родичів не прагнули до цього і не змогли його досягти. Тоді питання - хіба це буде те ж життя що і в земному існуванні? навіщо воно мені, якщо я не буду м...

Аватар KamPod_
Якщо після смерти нас чекає вічне небуття, тобто, якщо там за межею нічого немає, то тоді життя немає сенсу взагалі.

Я не відкидаю думку що так і є. Адже ж немає сенсу від життя тварин які нас оточують - вони не отримають воскресіння до вічного життя згідно з Біблією

Аватар KamPod_
А яке більш логічне порівняння тут доречне?

У тому то й справа, що логіки у переродженнях в нове життя мало, точніше її немає

Аватар KamPod_
Все вроді б то так і можна провести паралель між народженням немовля і закінченням існування або смертю внутріутробного плоду. Але мені здається у випадку з немовлятами повірити їм набагато легше що є щось поза їх світом, адже навколо них реальна перешкода яку вони навіть можуть торкатись. А в випадку з людиною і її народженням після смерті, то такої перешкоди яку можна було б відчути немає тому і...

Аватар KamPod_
Дуже тонко підмічено на рахунок мами ось це:"Вона скрізь навколо нас, ми в ній перебуваємо і завдяки їй рухаємось і живемо. Без неї ми просто не можемо існувати"
Дійсно перегукується з канонами релігії і віри що Бог всюди навколо.

Аватар leonc
Я з тобою цілком погоджуюсь. Адже «Христос помер за всіх, щоб ті, хто живе, вже не для себе жили, але для померлого за них і воскреслого … Отже, хто в Христі, той нове створіння; давнє минуло, тепер усе нове» (2 послання до Коринф’ян 5:15,17). Як наслідок - «Хто увірує і охреститься, буде спасений, а хто не увірує, буде осуджений» (Марка 16:16) і це абсолютно не залежить від якихось вроджених...

Аватар KamPod_
Порівняння з метеликом також не дуже логічне як на мене. У комашки п'ять стадій розвитку кожну з яких можна описати і "пощупати", є впевненість і наукові доведення що так і буде, а в випадку з починаючи третього життя? Усе покладається лише на вірі що так і є - тобто знову прийшли до вихідної точки чи є взагалі щось після фізичної смерті і навіть якщо є, то помоєму цей індивід у трет...

Аватар KamPod_
Взагалі то п'ять життів якось взагалі не по християнськи, якась реінкарнація спадає надумку, хоча далі читаючи зрозумів що мається на увазф дещо інше.
Дуже заінтригувало коли читав, що розвиток зародка в утробі це перше життя. І реальне народження виходить що є логічним продовженням закінчення цього життя. Але ж виходить що Адам і Єва не мали цього першого життя, як в принципі і третьог...

 
 
leonc © 2010-2020
Безкоштовний хостинг uCoz Google