протоієрей Борис Ничипорів

Таємниця особистості

Коли ми читаємо житіє святителя Миколи або інших прославлених святих, то бачимо, що майже на кожному з них із самого дитинства лежала печатка чогось зовсім особливого, того, про що в Євангелії говориться «не від світу цього».

Але спробуйте пригадати себе в юності, та й набагато пізніше і побачите, що одним з найяскравіших выдчуттів було відчуття - не такий, як усі. Далеко не завжди це выдчуття було приємним - навпроти. Нерідко ми здавалися собі якимись ненормальними, а всі навколо звичайні і як би середні. І це переживання доводило нас часом до несамовитості!

А деяким людям взагалі нелегко. У них вже з дитинства особливо виражене почуття совісності та чистоти, їм буває самотньо і хочеться увійти, злитися з дитячим середовищем. Але в тому-то й біда, що перепусткою в підліткову групу нерідко служить яка-небудь гидота - треба разом покурити, кого-небудь побити, нецензурно висловитись, нашкодничати, одним словом, зробити що-небудь подібне - тоді ти «свій».

Такі ж закони діють і в дорослому світі. І от ці люди з хворо. совістю скаржаться, що вони не можуть переступити через себе і часто навіть страждають від того, що не нахабні («нахабство - це друге щастя»), надто вже чесні («а всі навколо хапають»). Подумати тільки, в яку безодню гріха ми впали: хорошим, позитивним нині бути невигідно і немодно...

Однак відчуття «я не такий, як усі» - вірне, справжнє і його ні в якому разі не потрібно соромиться. Скільки людей пройшли за багато тисячоліть життя людства по поверхні землі і не було жодного схожого. Але разом з тим, всі ми дуже і дуже схожі. У нас настільки багато спільного, що нерідко приходять в голову ті ж думки, що і нашим знайомим і друзям, і навіть в один і той же час. Преподобний Амвросій Оптинський любив говорити: «Всі ми личаки з однієї ноги». І ми всі, люди, складаємо народ. Ось це і є велика таємниця: всі ми дивним чином не схожі один на одного і в той же час всі ми - одне ціле. І у кожного з нас є святиня в душі - це чистота, совісність, благодать.

Важко тим, хто не маючи віри в Бога, страждає від самотності і часто впадає в стан непевності («а може й дійсно так вже й треба брехати, лукавити?») та зневіри. Така людина буває нещасною, розгубленою і самотньою.

Але є місце, і це доведено тисячоліттями, де можна і потрібно не лукавити, де в пошані порядність і благочестя, де прославляється святість - це Церква Божа, це Церква Христова. Знаючи це, вороги Церкви в усі часи намагалися знайти недолік у самої Церкви і зганьбити того чи іншого святого, і саму ідею святості. У Церкві є недоліки, а святі в окремі періоди свого життя допускали і проступки і навіть грішили. Абсолютно святий один лиш Господь. Але хіба в цьому справа!

У Церкві Божій є головний і непохитний ідеал - Ісус Христос. Церкві властиве прагнення до виправлення життя через покаяння. З життя святих ми бачимо, що чим ближче вони до Бога, тим неповторнішею є їх особи. І навпаки, якщо люди з року в рік духовно зубожіють, то все більше і більше стирається їх неповторність, вони втрачають відмінність один від одного, безликими.

Одна з головних таємниць буття, таємниця особистості полягає в тому, що чим ближче людина до Бога, тим вона з кожним днем, місяцем та роком набуває себе, повертається до себе, стає сама собою. Але ми, чи довго ще будемо скопищем озлоблених, знедолених, душевно поранених людей?

Мабуть, до тих пір, поки не відкриємо Бога у своїй душі, поки Церква знову не стане для нас рідною матір'ю. Саме покаяння і проста, тверда й чиста віра повернуть колишню гідність і колишню велич. А народ у своїй духовній осяжності - це спільнота вільних, духовно розвинених людей, які люблять один одного. Амінь.